Ба, навіть краще, ніж звичайний 21 каледарний день, якщо все правильно, а головне позитивно, спланувати.

Отже, для даного перфомансу необхідними інгридієнтами будуть:
хороший настрій як запорука купи абсолютно випадкових щасливих збігів та усяких інших позитивних речей;
destination point – щось подалі від звичайного оточення (мінімальна відстань — 100 км). Для відчуття повної свободи і легкої крейзанутості краще тікати подалі — 850 км буде в самий раз. “До людей” чи “від людей” залежить від власних вподобань, релігійних та політичних бачень (список продовжується з урахуванням власного досвіду). Про квитки/карту варто подбати заздалегідь;
сумлінно спакований наплічник а-ля “турист звичайний”. Майте на увазі, відпуска всього 4 дні з “туди й назад”, то ж подумайте, чи варто в нього пхати “вот ету маю любимую кофтачку и туфелькі”. Не знаю, що може бути гіршим за невикористані футболки/штанці/шкарпетки (потрібне підкреслити).
программа — власне задля чого ви випхалися з дому. Тут просто поле нехожене:  добридень, світ-як-я-його-бачу.

Уточнюючі Нотатки

День перший
Знаєте як це — прокидатися не-на-роботу? Заради цього відчуття таки варто було народитися 🙂 І зовсім пофіг, що у квартирі ти орієнтуєшся суто інтуїтивно, бо все вже давно втратило хоч яку-небудь подобу порядку. Швиденько закидується наплічник (ну як… майже швиденько… в мене це були судомні безрезультатні пошуки потрібних речей, багато українського фольклору з американськими вкрапленнями, вилита на себе кава, ну і ще безліч подібних речей). Ще вдома (!) перевіряются квитки і вуаля — бай-бай, Миколаїв, відпуска почалася.
Дорога до Одеси ніколи не вирізнялась особливою красою, тому найпродуктивніше, що можна зробити, це виспатись. А потім ще раз 🙂 Ну ні фіга там немає, правда. А коли коло тебе сидить таке собі Боже творіння років 70, яке б і раде посперечатись, та все ніяк не вдається, сон взагалі найкращий вибір.
Одеський вокзал дійсно має право називатися найвокзальнішим місцем у світі! Тільки там для економії чи з якихось інших причин всі зали відпочинку платні! Ну і це єдине місце, де дбають про здоров’я від’їджаючих — ніякого тобі джанк фуду, тільки розчинна кава. Так, щоб знайти чіпси таки доведеться потрудитись, намотавши пару кіл навкруги. А што ви думалі, маї дарагіє?
Потяг — чи не вперше пощастило із супутниками. Ну… по-перше в них були чіпси, які я так і не знайшла. Ну а по-друге подорожувати з адекватними людьми завжди цікавіше.

День другий. Львів
На цей раз destination point моєї подорожі стало місто Лева. Давно хотілось, все ніяк не виходило, а тут оп – така нагода. Ну, хто зараз очікує переліку місць, які обов’язково показуюсь туристам, може видихати. Я бачила все. Чи майже все. Тому фраз “як там гарно/вах, яка в них площа/цивілізація і т.д.” не буде. Місця, які потрібно побачити, виписані у кожному порядному путівнику. Для звичайного мастрасніка, якому тільки того і треба, що фотку-з-готелю-з-пальмою-і-мавпочкою /он-ту-класну-футболку-а-ля-я-люблю-Нью-Йорк достатньо. Для людини допитливої маршрут буде інакшим. Це аксіома.
До прикладу, десь поблизу Львівського університету є шикарна кав’ярня, де навіть удень грають джаз. Такий собі дуже й дуже класичний заклад. І де десерт сервірують з ножем, десертними вилкою й ложкою. І в десертах у них чорниці з калиною 🙂 Good Luck в пошуках, кому цікаво.

Високий Замок – це така собі Мекка кожного туриста і туди таки варто видертися. Особливо коли поряд друзі, яких не бачив майже півроку з пори останнього фестивалю, вино з Берегово, бутерброди з Чернівців, желе з Дніпропетровську проїздом через Миколаїв і сємкі (це саме той випадок, коли можна :)). Ну і це саме те місце, де можна за 70-100 гривень отримати портрет з вогниками в очах (ну нам, як мінімум, пообіцяли).

Транспорт Львову – окрема оказія, яка тягне мінімум на оповідання 🙂 Хто ж їздить до незнайомого міста без пригод? І як встояти від прогулянки трамваєм від початку до кінця і назад? Цим нікого не здивуєш, але не кожен втрапляє на принципову пані, яка дуже хотіла нас завезти за відділку за непрокомпостовані квитки ))) Ну що сказати – красномовство завжди стає у нагоді. За всю розмову нас пару раз назвали інеллігентною молоддю, поскаржились на життя, запропонували заплатити 1 штраф на 2… і, зрештою, відпустили… Це було епічно маю сказати. Дорога пані! Якщо Ви коли-небудь це прочитаєте, мені правда шкода, адже виявилось, що і у нас квитки компостують… Але то було весело. Дякую за подарований гарний настрій 🙂

“Квартира 35” – а не скажу, де це 🙂 Хоча, ми теж питали дорогу, бо в декого familiar-with-the-city стався раптовий напад амнезії. Що цікаво: стравоопис нагадує звичайну газету, так що треба роздивлятись. Кава як кава! Брали різну, але особливої різниці немає. Крім місця, звичайно. Каратівська кава мені подобається більше… От що робить звичка. Фішка закладу – в зручно розташованому туалеті в сервіруванні кави. Вона подається з цукеркою обгорнутою в папірчик з хоку (хто не знає, йде гуглити), ну а потім ще вафельна трубочка. Дріб’язок, а приємно (якщо забути, що конвертику для рахунку ми теж приробили ноги).

Площа Ринок – шикарне місце для посиденьок на вже майже теплих лавочках з шоколадом і коньяком. Ну так, і ми, буває, шикуємо. Найбільше запам’ятався чувак, який за 2 години, що ми там сиділи, виконував лише 3 пісні і зовсім з того приводу не парився. Отже, музичний асортимент на ту годину був наступним: “Я не той”, “Ямайка” П’ятниці і якась імпровізація без слів. От і вся магія.

Сихів. Спальний мікрорайон десь фіг-його-знає-де, але затишний. Напевне тому, що їхали ми до справжнього галичанина з усіма витікаючими з цього факту наслідками. Зрозуміло, що нормально доїхати ми не могли, а питання “Чи далеко до Санта-Барбари?” здавалось майже риторичним… 2 локті по карті – це ж небагато? Зате нагуляли апетит. К чьйорту макарони, кагда єсть єда! Іншого гасла я просто придумати не могла. Навіть не можу пригадати місця, де б так відгодовували (дома це скромніше, здається). Ігор зробив все, щоб гостям уже нічого, крім спати, не хотілося.
Я все думаю, як же це витягти нашого красеня з дому й “устроїть тьомную”. Щоб він зрозумів, що над людьми так знущатися не можна. І що макарони – то теж їжа. Нормальна.

День третій:
Футбол. Ага, “кроты на выезде”. Історичний матч “Карпати – Шахтар”. Ну щодо історичного я не певна, але те, що незвичайний, то правда. Львів – перше місто, де можна ходити з розою ворожого клубу без побоювань за власне життя 🙂 Ну а насправді все було типово “по-львівськи”: зранку до церкви – потім на футбол :). До цього додається:
– львівська настоянка “Старий Ринок” (шоколадна)
– бутерброди Макса Нубука (натурального!)
– дуже багато зеленого і білого
– гостьовий сектор з прискіпливою охороною
– постраждавша кружка “Експедиція”
– українська мова як засіб викликати ступор у львівян (себто дівчинка у шалику Шахтаря, що шпарить по-українськи “як рідною” :))

Стадіон – це просто панацея депресії, якщо вона є. А фанатський сектор – взагалі. Саме там можна на всю горлянку лементувати “За тебя Шахтер Донецкий” і не паритись! І де пройоби гострі моменти відчуваються як власні. “Карпати” мені запам’ятались супер-підтримкою своїх фанатів. Їх підтримував не лише ультрас-сектор, а весь стадіон! І якщо кричать “хто не скаче – той азаров москаль”, то підриваються всі. Молодці, хлопці, ні додати ні відняти. Цікаві моменти ультрас-шоу можна подивитися тут.

Ну не можна ж було провокацію залишити просто так. Все ж таки – кротовня на виїзді 🙂 І хоч нас і загрузили в спецавтобуси і провезли через півміста з міліцією, це ніяк не завадило нам влаштували своє власне шоу з “СУ-ГС”.

А надвечір була ще кава, трохи джазу, шалена фотосесія Романа, посиденьки на площі, чувак з “Я не той”, антуражна хата на Кавалєрці і казка на ніч. Справжня, авторська. Така вже в мене була вписка – у творчої особистості, письменника, ескурсовода і просто класного чувака Романа.

День четвертий:
Личаківське кладовище. Ви думаєте, що кладовище для готів? Тоді ми йдемо до Вас. Насправді – це своєрідний музей під відкритим небом – дуже тихо, красиво, мега-цивилізовано і трішки пафосно. Але зовсім не страшно. І це варто побачити, чим 100 разів почути.

Кнайпа “Криївка” – дуже відомий заклад, до якого прагне втрапити кожен. Password-protected area. Запам’яталась фраза охоронця: “З якого-такого Миколаєва? З нашого чи аж з там того?” З там того, ага. Антуражно, незвично, медовуха класна… приїдається, напевне. Але місце-таки варте уваги.

Потім ще було 18-20 км цікавинок з розряду “не тупи”. Перераховувати не має сенсу, список буде довгий, а заздрити недобре. The End.

Дорога назад була така ж прикольна, як і туди. Чувак, що виграв всеукраїнську премію за роботу, присвячену переробці м’яса – ну развє не прелєсть? Сухпайок, історії за жисть… Ех, плацкарт рулить! Окремої уваги заслуговує хлопчина з одеської маршрутки. Мальчік! Була б моя воля, ти б не доїхав…За дорогу я пригадала всі види тортур з “Молота відьм”, ну не ппц? Доброго здоров’я і будь ласка, придбай скотч наступного разу. Після розміренності міста Лева Одеса здається такою… торгашною.

Корисні чи не дуже поради:

Їдучи до Львова, пам’ятай про таке:
Типово “львівські” слова: “та та та” у значенні “так”, “прошу” у значенні “шо бля? перепрошую, не розчув/ла”, “пані”, “20 ПО шостій”. Будьте грамотними.
Будьте чемними – ви, все ж таки, в гостях. Львівяни дуже приязні люди, навіть “занадто” деколи. Вам завжди допоможуть/покажуть, куди йти, якщо правильно спитати. І не треба кидатися капцями “я па рускі абращаюсь, а ані нє атвечают”. Атвечают, ще й як. Просто мовою, до якої звикли.
Будьте своїми. Більшість див стається поза туристичним маршрутом…

З Львову варто привезти:
– Настоянку “Старий ринок” 🙂 Дешево і смачно. Для поціновувачів згодиться медовуха у шаблі, залізне вино для матрасніків.
– Шоколад з “Львівської майстерні шоколаду”. Знали б вони, що я їх тут піарю… Ну що сказати – я по ньому не дуже… але ж він hand-made і… такий львівський
– Вишиванку (десь напроти жидівської кнайпи буди дуже класні сучасні семпли). Але то вже наступного разу.

Невеликий фоторепортаж даного перфомансу можна знайти тутечки. Будь-які зауваження щодо концепції, стилю та якості фото не розглядаються. І це вже ваша проблема 🙂